історія рідного міста

Місто Орджонікідзе розташоване на півдні Дніпропетровської області в 150 км. від обласного центру у степовій зоні, в басейні річок Базавлук, Солона та Каховського водосховища. Займає територію 2,6 тис. га.. Має статус міста обласного значення, є членом Асоціації міст України. До адміністративних меж міста входять селища: Гірницьке, Чортомлик, Перевізькі Хутори, Руднік, Олександрівка. В Орджонікідзе мешкає близько 44 тис. осіб.

Орджонікідзе славне своєю історією. Відомий археолог Б. Мозолевський у 1971 році на території міста Орджонікідзе розкопав курган „Товста могила”, в якому знайдено знамениту золоту скіфську Пектораль – шедевр світової античної культури древньої майстерності.
Неподалік від міста, на території Каховського водосховища, по старому руслу Дніпра у VІІІ-ХІ ст.ст. проходив знаменитий торговий шлях „Із варяг у греки”.
Не менш славна й подальша історія краю. Орджонікідзе знаходиться на колишній території земель козацького Війська Запорозького. Саме тут понад триста років тому знаходилися Базавлуцька та Чортомлицька Січі, героїчним символом яких через віки сяє ім’я славетного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка.
Виникнення міста пов’язане з тим, що у 1883 році інженер-геолог В. Догмер у басейні річки Солона відкрив багаті родовища марганцевої руди. З’явилися перші шахтарські селища. Одному з них – Причепилівці (нині Гірницьке) уже більше 125 років. У 1886 році створюються Покровські копальні та розпочинається промислова розробка марганцевої руди. Офіційною датою народження міста є 1956 рік, коли були об’єднані кілька робітничих селищ, що виросли поблизу марганцевого рудника імені Орджонікідзе.
10% мешканців міста це діти та підлітки, а 22% — молоді люди віком до 35 років. Для них створено і постійно розширюються умови для отримання загальної та професійної освіти, всебічного культурного, естетичного, патріотичного та фізичного розвитку. Вихованці школи мистецтв, музичної школи, буднику творчості дітей та юнацтва, спортивної школи та спортивних клубів щорічно займають призові місця в обласних, державних та міжнародних фестивалях, конкурсах і змаганнях.
Тільки за два останні роки місто виховало чотирьох майстрів спорту міжнародного класу, заслуженого майстра спорту, сорок підлітків стали кандидатами в майстри спорту. Це в п’ять разів більше ніж за роки незалежності. Для малечі в місті відкрито три сучасних ігрових дитячих майданчика.
Третина мешканців – це пенсіонери та інваліди, соціальний захист та покращення умов життя яких є приоритетним напрямком діяльності місцевої влади.
66% зайнятого населення працює в промисловості, 22% — в бюджетній, 6% — в комунальній сфері.
Промисловість міста в основному складається з добувної та хімічної галузей. Їх обсяги реалізації продукції складають 96% загальноміського обсягу.
ПАТ «Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат» — один із найбільших в світі підприємств з видобутку та переробки марганцевої руди. Комбінат – містоутворююче підприємство.
ТОВ з іноземними інвестиціями «Проктер енд Гембл Менюфекчурінг Україна» виробляє продукцію побутової хімії, марки яких всесвітньо відомі.
Крім цього в місті працюють підприємства легкої, харчової та машинобудівної промисловості, три тисячі юридичних та фізичних осіб — підприємців.
Мережа закладів освіти включає 10 загальноосвітніх шкіл та 11 дошкільних закладів, Будинок творчості дітей та юнацтва, ДЮСШ, Професійно – технічне училище. Заклади охорони здоров’я та культури мають високі рейтингові показники серед аналогічних міст області та країни.
Орджонікідзе – місто славних патріотичних, культурно-просвітницьких, духовних і національних традицій. Місто є батьківщиною єдиних на пострадянському просторі міжнародний фестивалів афганської пісні «Перевал», яких відбулося вже 17. Саме в Орджонікідзе народився фестиваль народної творчості «Вишиванковий вернісаж», а свято випускників перетворилося на міське сімейне свято. Орджонікідзе – єдине місто в області в якому до сих пір урочисто, всім містом випроводжають до служби в лави збройних сил і кожні пів року підводять підсумок на звання «Кращий музей Бойової та Трудової Слави». Неповторними масовими та щирими є міські заходи щодо вшанування ветеранів війни та праці, пам’яті загиблих захисників, а міський фестиваль молодих талантів та обдарованої молоді давно став улюбленим заходом городян. Свідченням любові до рідного міста є традиційні орджонікідзевські змагання на кубок міського голови «Туристичне сузір’я», «Симфонія золотої пекторалі» та інші.
Орджонікідзе – інвестиційно привабливе місто. Забезпечено енергетичними, трудовими ресурсами, розвиненою інфраструктурою, вільними від забудови земельними ділянками та вже збудованими об’єктами, придатними для впровадження виробничої діяльності.
Девіз громади «Зберегти та примножити».

Віртуальна подорож рідним містом

ДО 60-РІЧЧЯ РІДНОГО МІСТА: ІСТОРІЯ НЕ ГОРИТЬ

Двадцять років на службі цивільного захисту України і 170-т з виникнення пожежної охорони Дніпропетровщини. Справа порятунку, незмінної варти людського спокою залишається — з людьми: непідвладною часові, вітрам змін. Її шлях до сьогодення прокладено багатовіковою історією, від кінних екіпажів, до сучасних пожежних патрулів.

…Історія виникнення пожежної команди Покрова сягає своїм корінням у далекі дореволюційні часи й тісно пов’язана з першими вогнеборцями Нікопольщини, котрі й проклали шлях сучасним приборкувачам стихії. Сьогодні непросто визначити відправну точку, точну дату офіційного створення пожежної охорони. Історичною віхою вважають указ Олександра Першого 1803 року, за яким у столиці імперії, а згодом і в усіх губернських містах, починається формування спеціальних пожежних команд. А вже у 1832 році з’явився «Будівельний статут» і «Пожежний статут» – перші нормативні документи, що намагались розв’язати проблему боротьби з вогнем профілактичними заходами. Незважаючи на доволі прогресивні кроки у цьому напрямку, хвилі пожеж все-одно не вщухали, що підштовхнуло до появи автономних пожежних частин, котрі обслуговували окремі господарчі та промислові об’єкти.Так у 1862 році, за клопотанням міського товариства Нікополя, було створено осередок вогнеборців. За деякими даними, наявністю власної пожежної частини міг похвалитися і місцевий завод з виготовлення сільгоспінвентарю братів Каршевських. Приборкувачі стихії мали власний статут з прописаними обов’язками. Їх робочий день починався о п’ятій ранку і тривав 15 годин, після підйому пожежники ставали на молитву, чистили коней, давали їм корм, прибирали приміщення, територію перед депо. Після сніданку, о сьомій ранку, розпочиналися стройові заняття, проводились господарчі роботи. Окрім цього несли постову службу на каланчі, біля воріт, на конюшні. Що ж до підготовки, то прийоми гасіння засвоювались вже на практиці. Рівень фаховості оцінювався за швидкістю виїзду команди, тому брандмайстри, з метою тренування, влаштовували навчальні тривоги. Цікаво, що за вікову історію організаційна постановка справи не зазнала суттєвих змін.Оскільки на території району знаходилось 12 шахт, об’єднаних у три рудні, то пожежна дружина обслуговували і ці об’єкти. Можна сміливо припустити, що саме з цього моменту почалася історія пожежної охорони Покрова. Перші ж офіційні відомості про наявність міської служби, датовані 1930-м, роком створення пожежного депо у районі шахт селища Рудник. Збереглися навіть прізвища начальників караулів: Зозуля, Кузьменко, Савченко.Наскільки непросто складались будні героїв можна зромуміти з віднайденого фото. На озброєнні зображених вогнеборців заводу імені Леніна був лише кінно-бочковий хід, а обслуговувати наприкінці 20-х років минулого століття доводилось велике підприємство, де працювало понад тисячу робітників, що випускали продукцію, яка направлялась на великі будівництва першої п’ятирічки. Це фото є показовим, несе не лише подих революційного часу, а й відображає типову пожежну частину. Протягом десятиріч шкіряні піджаки змінювались на перший спецодяг, лише облаштування не зазнавало суттєвих змін, пожежники могли тільки мріяти про технічне переозброєння, що дозволяло б швидко, та за найменших втрат, долати стихію в умовах спекотного степового клімату.У архівах збереглися записи, що у 1941 році у розпорядженні Богданівської пожежної охорони Рудника було два кіннодіжних ходи з бочкою на 400 літрів та два ручних пожежних насоси. За вимогою суворого часу частина зазнала структурних змін, до неї було приєднано сторожову охорону, весь особовий склад у кількості 32 чоловік переведено на казармене положення. Усі тяготи служби, ускладнені окупацією, лягли на жіночі плечі, після загальної мобілізації жінка-вогнеборець стала сумною ознакою лихоліття. Суворих пожежних видавала хіба що тендітна постать. На жаль, не збереглося імен героїнь, до нас дійшло лише одне – начальника караулу Ольги Шеремет та їхнього відчайдушного керівника – Долгополова, котрий, очоливши жіночу команду, зміг зберегти основні засади справи у страшні воєнні часи.Тільки у 44-му вогнеборці отримали справжній скарб – автомобіль «Форд». Ця новина – провісниця нового мирного часу не могла затьмарити наявної проблеми відсутності кваліфікованих кадрів. Головні надії покладалися на фронтовиків, що, демобілізувавшись, нарешті змінять слабку половину людства на важливому посту. Незважаючи на відсутність досвіду, знань, колишні солдати, які перевдягали шинель на трудовий спецодяг, відкривали для себе нову передову, тільки тепер вести боротьбу доводилося з іншим нещадним ворогом – вогнем. Стихія, мов найсуворіший екзаменатор, висувала завдання, не даючи права на помилку. Одним з приборкувачів, на очах якого пожежна частина поступово виростала з дореволюційного стану, був лейтенант запасу Іван Шуліка, колишній начальник ППЧ № 4, що понад двадцять років обіймав важливу посаду, Іван Ілліч пам’ятає радість солдат-пожежних тільки-но створеної четвертої професійної частини, які у 1946 році приймали автомобіль ЗІС з ємкістю для води на один метр кубічний. Кіннодіжний хід назавжди пішов у небуття. Переживаючи численні реорганізаційні зміни, що поступово наближали частину до сучасної установи, ветерани-пожежники згадували ті примітивні прилади гасіння, роботу, яка через застаріле обладнання нагадувала щохвилинне балансування між життям та смертю, дивувались стрімкому розвитку справи, появі самостійних пожежних загонів на всіх провідних підприємствах міста.Сьогодні вже не так просто віднайти свідків епохальних подій, тільки архівні документи та історичні фото здатні відновити безперервний ланцюжок еволюційного перетворення пожежної справи. Але пам’ять про всіх героїв жива, простих трудівників, керівників різних часів, що робить їх внесок неоціненним. В цьому легко переконатись, варто поговорити з начальником міського відділу Володимиром Стовбою.І якби можна було перегорнути сторінку історії назад, показати пожежникам минувшини їхніх наступників, вони були б здивовані не стільки науковим прогресом, скільки масштабами техногенних катастроф, наслідки яких успішно долають вогнеборці. А також кількістю термінових викликів міських пожежних, високим показником врятованих людських життів, віковим традиціям, що продовжують жити у міському відділі МНС, де бережуть власну історію, по крупицях збирають нові факти зародження й розвитку важливої справи – великої справи порятунку людей.

/Files/images/фото7892.jpg/Files/images/фото78901.jpg /Files/images/фото7893.jpg/Files/images/фото7894.jpg

До 60-річчя рідного міста: на блакитних доріжках «Дельфіна»

35 років – вік збагаченої досвідом молодості, саме стільки виповнюється плавальному басейну – колисці водного спорту Покрова. Цьогоріч «Дельфін» святкує ювілей разом зі своїм містом, продовжуючи писати історію досягненнями вихованців.

Сьогодні комплекс спортивних споруд СК «Манганіт» неможливо уявити без басейна, а ще 35 років тому рішення щодо будівництва центру водних видів належало до виняткових подій. «Дельфін» дивував гостей міста у 80-ті, 90-ті, дивує і у 2016-му, адже похвалитися наявністю подібної споруди, 50-метровим басейном із дзеркалом води 1тис.50м2, можуть лише обласні центри.А починалася водна історія наприкінці 60-х, у часи розквіту будівництва розгалуженої соцсфери, небувалого виробничого підйому гірничозбагачувального комбінату. Чимало амбіційних проектів культурно-спортивного напрямку були ініційовані людиною дієвою й далекоглядною, директором комбінату Григорієм Середою. Так на одній з робочих нарад за участю заступника директора із загальних питань Григорія Шевченка, голови спортклубу «Манганіт» Андрія Черепа, було вирішено остаточну долю «Дельфіна».Керівництво не могло визначитися з профілізацією майбутнього спортивного об’єкта, вирішальну роль у цьому відіграв колишній фронтовик Череп, внісши пропозицію будівництва 25-метрового басейна. Ідею було ухвалено, впроваджувати у життя доручено Андрію Івановичу, котрий починав перші кроки реалізації зі столичного інституту «Союзспортпроект». Як згадує сьогодні ветеран, фахівців інституту зацікавила перспектива будівництва басейну у невеликому місті, предметом дискусій стало лише питання розмірів майбутньої споруди. Спеціалісти переконували у доцільності 50-метрової ванни, наводили численні переваги: можливість проведення всесоюзних змагань, розвитку водних видів спорту.Остаточне рішення приймалося вже колегіально у комбінаті, де було зроблено вибір за п'ятидесятиметровкою. Через тиждень Григорій Середа вже тримав готовий проект, а у 68-му трест “Марганецьрудбуд” розпочав будівництво.За перші три роки було піднято корпус споруди, однак очікування містян стосовно скорого відкриття не справдилися. Державні пріоритети щодо забезпечення громадян окремим житлом визначали першочерговість завдань. Трест нарощував темпи житлового будівництва, басейн перейшов у розряд довгобудів. Десять років законсервований об'єкт чекав своєї черги і тільки на початку 80-х роботи було завершено.У вересні 81-го відбулося довгоочікуване урочисте відкриття “Дельфіна”. Усе місто зібралося на майданчику перед басейном, аби відчути момент святкової події, на власні очі побачити, що являє собою водний палац.За спогадами одного з директорів КДЮСШ СК “Манганіт”, спортсменки першого набору відділення стрибків у воду Олени Пацеріної, “Дельфін” не міг вмістити всіх бажаючих розпочати заняття. Тільки наприкінці року керівництву ГЗК за безпосередньої підтримки Міністерства чорної металургії вдалося вирішити питання фінансування, щоб уже у 81-му діти могли відвідувати басейн. Андрій Череп спільно з першим директором “Дельфіна” Сергієм Деревцовим запросили до роботи досвідчених тренерів: Володимира Точоних, Юрія Раздобрєєва, Олександра Єрьоміна, Олександра Гришина. Басейн зареєстрували у столичних спорткомітетах, що дозволяло проводити змагання всесоюзного рівня.Вже у 80-ті Всесоюзний спорткомітет СРСР, рада ДСТ профспілок ініціювали у “Дельфіні” змагання зі стрибків у воду, також на призи газети “Комсомольська правда”, у них взяли участь провідні спортсмени СРСР. Водні види спорту набували популярності, масовості прихильників. Створювалися групи з вихованців дитячих садків, школярів, для яких зимові уроки фізкультури проходили на блакитних доріжках. Стрімко розвивався спорт великих досягнень, а “Манганіт” зайняв чільне місце серед перспективних клубів країни. Вже у 1982 році Олена Пацеріна стала першою спортсменкою, яка виконала норматив майстра спорту зі стрибків у воду. Такий рівень масової фізкультури, ефективність роботи, що розширився водними видами, став підставою для присвоєння колективу звання спортивний клуб. У професійних колах “Дельфін” вважався однією з провідних баз країни. Керівництво ГЗК навіть розглядало можливість будівництва готелю для учасників чемпіонату України та Союзу, але перебудова внесла свої корективи.Час змін перевів у інший формат суспільно-політичне життя країни. Нові віяння торкалися і басейну, колектив якого не зраджував своєму покликанню — навчати дітей, виховуючи спортсменів. За роки існування тут підготували десятки майстрів спорту, сотні першорозрядників, немало з яких повернулися до закладу дипломованими тренерами: Тетяна Сініцина, Євген Сидоренко, Михайло Драгой, Анастасія Янченко, Ольга Білозьорова, Влада Хмара. Ті самі випускники КДЮСШ СК “Манганіт” 80-х, 90-х, 2000-х продовжують розпочату справу.Сьогоднішній день басейна це змагання різного рівня, учбово-тренувальні збори, турніри й чемпіонати, на чому наголошує директор комплексної дитячо-юнацької спортивної школи, теж колишня вихованка Ольга Меркулова. Він став центром реабілітації людей з обмеженими фізичними можливостями, тут незмінно готують городянам головне свято року - “Ялинку на воді” і проводять щорічний традиційний турнір на честь ветерана війни, засновника спортивного руху — Андрія Івановича Черепа.“Дельфін” не старіє, бо з року в рік зустрічає нових вихованців, які стають на старт, продовжуючи славну водно-спортивну історію міста.

/Files/images/4uPsanSPimQ.jpg/Files/images/6ib2Lsi50zA.jpg/Files/images/2bNkWjJj5qc.jpg

Вкладення
Кiлькiсть переглядiв: 3

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.