/Files/images/франко 33.jpg

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу…

Іван Франко

Президент України Петро Порошенко 11 грудня 2015 р. підписав указ про вшанування пам’яті Івана Франка з нагоди 160-річчя від дня народження та 100-річчя від дня смерті. У документі зазначається, що з метою вшанування пам’яті видатного українського письменника, вченого та громадського діяча, популяризації його літературної, публіцистичної, наукової спадщини, зважаючи на його вагомий внесок у становлення української нації, а також з нагоди відзначення у 2016 році двох пам’ятних дат президент доручив Кабінету Міністрів утворити Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів, включити до його складу представників центральних та місцевих органів влади, Національної академії наук України, громадських об’єднань. Також Глава держави зобов’язав уряд розробити заходи, присвячених вшануванню пам’яті Івана Франка. Згідно з указом, Міністерство закордонних справ та Міністерство культури мають забезпечити проведення урочистостей в Украні і закордоном.

Справді феноменальна постать Івана Франка створює враження, що самі небеса подарували нам цього велетня духа. Поєднані в одному році ювілеї – це концептуальний празник празників в історії нашого народу. Серед велетнів Франко найбільший, серед творів шедеврів – його праці найбільш значущі в нашій історії. Він становить своєрідний храм в нашій науці. Його ґіґантичний дух підняв народ і став культурною віссю для української інтелегенції. Франко, так як Шевченко, став тим ядром, по якому можна пізнати тіло і осередя української нації.

На основі Франка пізнаємо себе і наш родовід. Пізнаємо матеряльну і духовну культуру та її переповідаємо світові, про її цивілізаційний розвиток. Доробок і творча скарбниця великого мислителя, письменника, вченого, перекладача, філософа, громадського діяча, відчутна немов вогонь, який він з дитячих років вдихнув у батьківській кузьні.

Франко писав: “Я син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваюся до обов’язку панщиною цілого свого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг знестися на висоту вселюдського ідеалу”. Щоденне життя гартувало його так, як гартував батько залізо у тверду ковальську сталь.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичах (нині село Івана Франка) Львівської області. Після закінчення сільської школи, вступив до Дрогобицької гімназії. Коли був на другому році, помер його батько, залишаючи молоду дружину й четверо дрібних дітей. Мати вийшла заміж і за старанням вітчима талановитий Іван закінчив успішно ґімназію і Львівський університет. А через 16 років закінчив Чернівецький університет та у 1893 році, вже одружений, захистив у Відні докторську дисертацію.

Подругою життя Івана Франка стала Ольга Хоружинська, взірцева вихованка “Дівочого Ліцею” у Харкові. Вона допомагала свому чоловікові у письменницькій праці, в дальших навчаннях у Віденському університеті, оплачувала навчання грішми з її приданого. Їхня доня Ганна потім писала: “Мама дісно стала правою рукою батька”. Крім дочки Ганни, в них були сини; Андрій, Тарас і Петро.

Здобутий Франком докторат давав йому право стати професором Львівького університету, але тодішній намісник Галичини граф Бадені не дозволив Франкові очолити катедру. Про це все згадувала дочка Ганна, яка жила в Торонто. Вона детально описувала долю і недолю батька і його зв’язки, з якими він особами пітримував контакти та про його творчість і патріотизм, про який по суті сучасне покоління невповністю знає.

За словами історика Дмитра Дорошенка “кожний хто стрічався з Франком бачив у ньому людину, що була втіленням аристократа духа”. Дмитро Донцов опублікував лист Симона Петлюри, в якому Головний Отаман так висловився про поета: “Франко вміє прекрасно відчути дух душі і вилити настрій у чудесних, чарівних формах”. Немало схвальних висловів з співпраці з Франком написав М. Грушевський. Зовсім правильно назвав Франка Михайло Возняк: “Франко велетень думки і праці”. Працював виснажно ціле своє життя, тільки з мотивів високоідейности, з палким бажанням виконати свій синівський обов’язок супроти свого народу. Відомий священик, письменик і громадсько-педагогічний діяч, Йосиф Застерець (1873-1943), доклав великих зусиль, щоб Івана Франка висунути вкандидати на здобуття Нобелівської премії, але війна і смерть письменника перешкодили в тому благородному намірі.

Можна сказати, що Франко це унікальна сильна індивідуальність, як людина, як вчений і як політик, високо освічений, розумний і врівноважений в ділах, це прямо титан в нашій історії. Пригадаймо з яким патріотичним патосом прийняв Франко “Великі Роковини”, присвячені століттю появи “Енеїди” Ів. Котляревського. Він на весь голос ствердив, що “Україна ще не вмерла і не вмре!”. А щоб вона не вмерла, він підготував освічену кадру, яка з своїми наслідниками стоїть на сторожі за її життя.

Франко писав “Хоч нас отемнюють і деморалізують довгі віки і хотяй ми бідні, але в нас жага до правди і справедливості вельми висока, скинути ярмо неволі”. З молодих років Франко почав писати і заміщував свої твори у часописах; “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, що видавала студенська громада. Від так він став найбільш плодовитим письменником, якого друкована спадщина сягає поверх 50 томів “Зібрання творів”.

Його твори важко суцільно осмислити пересічній людині, охопити й вповністю розкрити її зміст. Творчість Франка за тематикою різноманітна. Він був феноменально здібним журналістом, поетом, публіцистом, редактором часописів і літературних журналів, автором оповідань, повістей, новель, казок, театральних творів, наукових статей, критичних аналіз та дав надзвичайно велику кількість перекладів визначних творів світового письменства. Його перу також належать твори політичної лірики: “Каменярі”, в яких Франко феноменально зображує під каменярами робітників на суспільному і національному полі, які з самопосвятою лупають тверду гранітну скелю. Тим образом поет прославляв ідеалістів, що прокладають шляхи до кращого майбутнього свому народові. Його творчий дух переповнений високою національною і загальнолюдською гідністю: “Товаришам із тюрми”, “Гімн” (Вічний революціонер), “Не пора, не пора…”, “Ужас на Русі” та ін.

У збірнику “Зів’яле листя”, “Мій ізмарагд” переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Франко автор поем “Панські жарти”, “Смерть Каїна”, “Похорон”, а особливо “Іван Вишенський” і “Мойсей”. В тих творах Франко насвітлює боротьбу, яку людина зводить між вимогами власної душі та свідомостю служити народові. Поема “Мойсей” – це найвищий ідейний і мистицький вираз. Головна тема – смерть Мойсея, як пророка, що його нарід відцурався. Поема має алегоричний характер, в якій автор майстерно намагався розбудити в народі ідею і тугу за власною державою. Цілі збірки поезії що війшли до книжки “З вершин і низин”, як “Веснянки”, які з пробудженою весняною природою, пробуджують дух свідомості національного патріотизму.

Дуже характерна вимова у поемі “Наймит”, де поет закликає, щоб свободу і силу не продавати за кусок хліба і вказує на її цінність в народі. А у поемі “Панські жарти” поет змальовує долю українського народу в часах панщини, описує панскі знущання і неволю. У повістях; “Перехресні стежки” та “Великий шум” Франко насвітлює пробудження національне і соціальне селянства. Заслужену славу здобули собі його “Бориславські оповідання”, де описано важкі економічні умови життя. Суто болючої теми торкнувся письменник у повісті “Борислав сміється, де описано багатіїв, а з другої сторони понижуваних робітників. Цінною є повість “Захар Беркут” в якій письменник сягає тему до часів татарського лихоліття. В цій темі Франко доводить, що не страшний є завнішний ворог, коли народ є об’єднаний, коли всі стоять за одного, а один за всіх.

У свому “Прологові” поет звертається безпосередньо до українського народу, висловлюючи в сильних словах глибоку віру у “воскресний день народного повстання” і пророкує що “хазяїн домовитий, буде господарем у своїй хаті і по своїм полі”. Дуже влучні і цінні втілення національного характеру знаходимо у повістях “Основи суспільства”, “Не питавши броду”, “Для домашнього вогнища”, “Перехресні стежки” та вдалому біблійному оповіданню “Сотворення світу” та ін.

Понадто, Франко писав драматичні твори “Сон князя Святослава”, “Кам’яна душа”, “Украдене щастя”. Окремий, дуже цінний розділ творів написав призначених для дітей і молоді: “Лис Микита”, “Пригода Дон Кіхота”, “Коваль Басім”, “Абу Казимові капці” та казки. Він також автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов.

Так само твори І. Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано. Був це унікальний феномен в нашій історії, якого доля дарує на століття. Передовсім творчість Франка величезна. різноманітна й багатогранна за тематикою. Він крім глибинно наукових трактатів, прозових творів, займався з ранніх років свого життя журналістикою. Редагуючи крім названих часописів, журнал “Світ”(1881), “Життя і Слово” (1894-97), “Літературно Науковий Вісник” та навіть заради хліба, редагував польськомовний часопис “Kurjer Lwowski”. Справедливо стверджують дослідники, що творчість Франка це те ядро людського життя, в якому зосереджується ціла енергетика науки і гуманізму для всіх поколінь і усіх верств населення. Франко дослідив важливі дані про лемків, які замістив у праці “Карпаторуська література XVII—XVIII віків”.

А також він відзначив, що на Лемківщині здавна був інтерес до творчості. Ще в середині XVI ст. жив на західному Прикарпатті учений Станіслав Оріховський — захисник народної мови. Народною мовою Тимофій з Височан (Сяніччина) переписав “Учительноє Євангеліє”. Лемківським діалектом переклали Євангеліє Яворський з Сяніччини (XVII ст.) і Стефан Рихвалдський з Рихвалда (1666). Дуже цікавою спробою назвав Франко “Богословник”, укладений 1734 р. “далеко на заході в Карпатських горах”. У статті “Нариси з історії української літератури в Галичині” Франко писав, що окремі священики на Лемківщині вже на поч. XVIII ст. сприяли створенню літературної мови, близької до народної. У 1736 р. Іван Прислопський, “священик у с. Камінна Грибівського повіту переклав Псалтир на лемківське говір”. Завдяки НТШ у Львові вийшла наукова стаття І. Огієнка “Псалтир середини XVIII ст. в лемківському перекладі”.У “Літературно-науковому віснику” за 1907 р. (т. 37) була вміщена стаття І. Франка “Літературна мова і діалекти”. Автор зазначив, що у ХІХ ст. лемківський діалект було майже забуто. “Тільки в другій половині ХІХ ст. у творах письменників родом з Лемківщини почали пробиватися сліди лемківського діалекту”. У “Віснику” (1907, кн. 3) було надруковано обіцяне Франком оповідання Григорія Григоровича (Г. Гануляка) “Я ся не бою” лемківським діалектом. Письменник був зацікавлений у тому, щоб зберегти і розвинути народні традиції лемків. Він закликав українських учителів Східної Галичини добровільно їхати на педагогічну роботу в гірські лемківські села. Діяльність Івана Франка мала величезний вплив на поширення прогресивних ідей на Лемківщині.

Надзвичайно складно охопити весь діапазон творчості такого великого маштабу письменника. Відомо, що в українському народі є культ Тараса Шевченка, який став символом і тією неопалимою купиною, що привела нас через велику пустелю занепаду, неволі й зневір’я до вільної, самостійної держави України. Це достойне місце в пантеоні національної і вселюдської культури, серед геніїв непроминальної слави після Шевченка передове місце займає Іван Якович Франко. Його творчість подивляють світові знавці й широкі читацькі авдиторії.Т. Шевченко відомий з патріотичних міркувань як найсвятіший символ палкої любові до України. Мірою вселюдської і національної величі Івана Франка, це не тільки геніяльні його твори, але Франко зорганізував переклади понад п’ятдесяти шевченкознавчих студій на різні мови світу, та сам особисто переклав около трийцять Шевченкових творів. З святістю до тих творів відносився і наголошував, що для відтворення Шевченкового слова іншими мовами потрібний талант “золотарі з дуже делікатним струменем і дуже ніжною рукою”.

А Франко це не тільки великий розум, але також величезний талант. В розмірах статті неможливо дати повний аналкіз об’ємистої творчості Франка, самі назви всіх творів написаних ним вимінити зайняло б багато місця. У цій багатогранній творчості найбільш вибагливий читач може знайти для себе улюблену і повчальну тему. Серед творчого розмаїття нашого ювіляра, мою увагу привернула знакомита стаття Франка, яку він написав про невеличке містечко Угнів, яке розташоване на Сокальщині. Небагато читачів знають це містечко, воно найменше з міст в Україні і в наш час в місті живе біля тисячу мешканців.

При цій нагоді коротко пригадаю історію місточка. Перша письмова згадка про Угнів належить до 1360 р., а в 1462 р. Угнів отримав маґдебурзьке право. Зазнавав нападу татар 1621 р., а в 1624 р.в місто прийшла морова пошесть, 1634-го — сталася велика пожежа. З давен в Угнові жили; поляки, євреї і українці, в місті знаходився Костел Успіння Пресвятої Богородиці 1695 р. Синагога в стилі модернoї архітектури початку ХХ ст. з єврейською школою, УГКЦерква Різдва Богородиці 1854–1857 рр. з дерев’яною дзвіницею з українською школою, а також в місті знаходяться земляні вали старовинного замку. На ріці Солокія в місті був побудований великий млин. Місточко невелике, але було воно великим культурно-освітнім центром в окрузі, з яким пов’язані три письменники; Гентош Іван, Дідицький Богдан, Камінський Андрій, політично-культурний діяч д-р Козак Іван — в’язень “Берези Картузької”, Онишкевич Степан — священик, громадсько-культурний діяч, посол австрійського парламенту у Відні, посол УНРади ЗУНР, Степан Решетило (ЧСВВ) — церковний діяч, талановитий проповідник і організатор масових народних місій, Северіян Бараник (ЧСВВ) — блаженний новомученик УГКЦ та визначний діяч визвольних змагань Онишкевич Мирослав (псевдо: “Орест”, “Білий”, “Богдан”, “Олег” (1911-1950), полковник УПА, командир Військової Округи “Сян” на Закерзоню. Його рідний брат Тарас Онишкевич був командиром боївок СБ на Львівщині. Додам, що по Другій світовій війні Угнів був переданий Польщі разом із Закерзонням. Під час акції “Вісла” в 1947 р. українське населення депортовано на захід і північ Польщі. А в 1951 року, згідно з радянсько-польським договором, Угнів і сусідні території, на яких відкрили багаті поклади кам’яного вугілля, перейшли до СРСР — в обмін на українські території на верхньому Сяні, які перейшли тоді до Польщі.

Небагато читачів знають, що Франко не лише цікавився також тим місточком, але його досліджував і написав про нього досконалу працю, в якій дослідив шевський промисл. Напевно цією статею корінні угнівці пишаються. Для мені ця стаття також близька серцю і являється дуже цінною. Угнів це місточко в якому пройшли мої дитячі роки в школі. Згодом доля так склалась, що живучу в далекій Канаді я на мить навіть не забував про Угнів, про своїх товариші і вчителів, про вулички в місті та про річку Солокію в якій ми купалися. Усього того не повернути, але пам’ять і стаття Франка залишається вічно живою. Вона становить частку моєї згадки про дитячі роки й частку згадки моїх односельчан з Вільки Вербицької, які живучи порич міста були тісними вузлами з ним пов’язані. Іван Франко написав статтю “Домашній промисел в Угнові”.

В цій статті автор привертає увагу до цікавої організації шевської справи у цьому містечку. Нагадаємо, що учнівські чоботи, т. з. “угнівці” тривалий час були унікальним взуттям, не лише в угнівщині, але далеко за її межами. Вони мали не лише оригінальний викрій, але спеціальним чином виправлену шкіру, що надавали їм надзвичайної міцності, а тому були незамінні для роботи у лісі, на земляних роботах і для фірманів, які в зимову пору перевозили кіньми різні товарі і продукти. Іван Франко, посилаючись на звіт промислового інспектора у Галичині А. Навратила, зазначає, що в Угнові існувало об’єднання шевців-ремісників, що налічувало 137 учасників. Далі детально і послідовно описує технологію організацію шевської професії і технологічну підготовку шкіри до виконання чобіт. Франко аналізує з притаманною йому докладністю калькуляцію затрат та прибутків, а при тому характеризує вникливо цю шевську професію. Особливе місце у статті відведено функціонуванню своєрідної школи шевства, організованої місцевим народним вчителем Целевичем та ксьондзом Козакевичем.

Описує наявність у школі не лише різного устаткування та обладнання, але й відносно дорогої як на ті часи швейної машинки фірми Гове, що свідчить про серйозність намірів фундаторі, які допомагали розвиткові цього промислу. Заняття в шевській школі відбувалось двічі на тиждень і учні оплачували навчання. Школу відвідувало біля 60 учнів, віком 15-45 років. Єдиним способом оцінки навчання була якість самостійно зроблених чобіт. Школу пітримували спонсори та влада, яка призначила дофінансування в сумі 300 злотих на рік а також приділила куратора для організаційної допомоги. Оскільки І. Франко не міг пропускати мимо очі усякі несправедливості, то він наприкінці статті зазначає, що староста у Раві Руській (Угнів тоді входив до складу Равського повіту) дещо неправильно оподатковував деяких угнівських шевців-рільників, як займаються ремеслом й рільництвом.

Ось така невеличка стаття, а скільки цікавої, та майже невідомої інформації. Дивно, але про цю публікацію І. Франка не згадано у офіційній історії містечка, напевно вона не відома широкому загалу, а шкода. Ця стаття напевно цікава для роздумів угнівським вчителям та краєзнавцям. З дитячих років добре пам’ятаю, що навколишні біля Угнова селяни в пізно-осінний період винаймали шевця з Угнова, який приходив з своїм шевським знаряддям до дому селянина, працював і жив так довго у нього, аж усім домовникам пошив чоботи.

Отже у творчості Франка кожен може віднайти для себе зацікавлему тему, яка близька серцю. Така праця це привід для гордості не лише угнівчан, але й усіх жителів Львівщини! Признаю, коли я прочитав цю статтю, намене вона зробила неабияке враження. Бо не така це звична справа, щоб такій темі приділяв свою увагу такий велетень, яким був Іван Франко.

З цього виникає, що Франко всесторонно пізнавав нужденне життя не лише підгорянських галичан та жителів Карпат, але й мешканців Побужжя. За спостереженнями доктора К. Пайгерта сказано, І. Франко, описуючи угнівських шевців, дав вникливий опис тодішнього життя у цьому регіоні. Дослідник говорить фактами, а їх наявність свідчить про ретельний збір даних. І справді, доктор К. Пайгерт користується не лише офіційною інформацією австрійської адміністрації (яка була доволі скрупульозною), але й матеріалами власного спостереження, опитувань та публікаціями інших дослідників. За твердженням І. Франка, зазначена праця є доволі вдалим та цікавим комплексним дослідженням, яке має неупереджене ставлення до проблеми. Водночас, маючи певний досвід та напрацювання, дослідник подає чимало практичних пропозицій. Можливо ця згадка, зацікавить істориків, краєзнавців, публіцистів, які глибше проаналізують цю тему.

Наближається 150 літній ювілей одного з найславетніших і найяскравіших постатей Галичини. Всі ми задумуємося над приголомшуючим доробком й осягами творця. Свідомо розуміємо, що небагато можна назвати таких постатрй в історії народу та в історії людства, рівних Іванові Франкові за різнобічністю таланту й наполегливістю, гідними титанів національного Відродження.

Закінчу свою розповідь словами Франка, які ніколи не втрачають своєї цінності: “…ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”. Насправді Франко був, є і назавжди залишається стратегічним генієм українського національно-культурного самоусвідомлення, людина, яка перейшла хресну дорогу, а наділена була Україні самими небесами. Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. у Львові і похоронений на Личаківському цвинтарі на полі 4-и, в центральній частині кладовища. Над могилою – пам’ятник видатного українського скульптора Сергія Литвиненка, який до 1944 р. жив і працював у Львові. Мистець у своїй скульптурі з великою силою таланту передає незламний дух пристрасного Франкового слова. Цей пам’ятник немов символ нескореної вдачі Франка, якої не могли зламати “ні тюремні царські мури, ані війська муштровані, ані гармати лаштовані”.

Сьогодні ім’я Івана Франка носять Львівський університет, Дрогобицький педінститут, театр опери і балету у Львові і український драматичний театр у Києві. Діє меморальний музей у Львові та музей-садиба в Нагуєвичах. Його пам’ять з шаною зберігає весь народ України i діаспори. Наш ювілят – Іван Франко був сильною індивідуальністю як людина, як вчений високо освічений, мав відвагу формулювати непопулярні погляди, протиставитись усьому, що суперечило його світлому розумові і за те Йому шана!

/Files/images/тарас.JPG

9 березня 2014 року

український народ відзначатиме 200 років від дня народження Т.Г.Шевченка. Шевченко залишив нам свої неоціненні духовні надбання — твори і світлу добру пам'ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, кликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру. Ми повинні завжди пам'ятати про генія українського народу.
9 березня - 200 років від Дня народження Тараса Григоровича Шевченка (1814 - 1861), українського поета, художника, мислителя
"Він поет усього людства, - так сказала про Тараса Григоровича Шевченка відома англійська політична діячка Полін Бентлі. - Тарас Шевченко виходить за межі однієї країни. Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе - до волі, має всесвітнє значення".
Підтвердженням цьому є той факт, що твори Кобзаря видавались за кордоном понад 300 разів і перекладалися на 147 мов світу. Творчість Т.Шевченка майже вся стала якщо не піснею, то джерелом для створення опер, балетів, кантат, сюїт тощо. Вдивовижу факт, що не має аналога в світовому письменництві: на 240 шевченкових творів, які становлять його "Кобзар", композиторами складено понад 500 музичних творів. У світі зведено більше ніж 450 пам'ятників Тарасу Шевченку, зокрема в США (Вашингтон, Керхомксон), Канаді (Вінніпег), Італії (Рим), Аргентині (Буенос-Айрес), Бразилії (Прудентополіс), Франції (Париж, Тулуза-Мірга). С мала планета "Кобзар" - її відкрив 20 грудня 1976 року український астроном Микола Чорних.
"Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури, - так писав І.Франко у своїй "Присвяті" Шевченкові.
Народився майбутній поет у с. Моринці на Київщині, у сім'ї кріпаків. 1822 р. пішов "у науку" до дяка у с. Кирилівка.
По смерті матері (1823), а згодом і батька (1825), Тарас сповна пізнав сирітську долю. Наймитував, виконував обов'язки козачка у панських покоях П.Енгельгарда, потай малював. 1831 року Енгельгард виїхав до Петербурга, помандрував туди з панським майном і Тарас.
Доля Тараса Шевченка упродовж багатьох років була тісно пов'язана з Петербургом. Петербурзький період життя загалом становив 17 років. Тут його визволено з кріпацтва, промайнули юнацькі роки, тут він навчався в Академії мистецтв, сформувався як художник і поет.
Заняття в Академії поступово відсунулись для нього на другий план. Чимдалі більше часу займала літературна праця. Євген Гребінка, який високо цінував перші вірші поета, надрукував їх у збірнику "Ластівка". 1840 року з'явився "Кобзар'", час виходу якого у світ І.Франко вважав епохальною датою у розвитку українського письменства.
Вміщені у невеликій книжечці, на 114 сторінках, 8 поетичних творів одразу ж лягли на серце українського народу.
Поет мав нагоду побувати в рідному краї, подорожував по Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлю, Волині. Саме у 1843-1845 рр., коли Т.Г.Шевченкові виповнилось 30 років, творчість його досягла свого апогею. Ці три літа стали спалахом поетичного генія Кобзаря. Тоді було створено такі поетичні шедеври, як "Розрита могила", "Сон (Комедія)", "Сліпий", "Наймичка", "І мертвим, і живим…", "Псалми Давидові", "Єретик" - всього 23 вірші й поеми.
У розквіті творчих і фізичних сил 33-річного Тараса Григоровича було заарештовано.
І знову опинився Шевченко у Петербурзі, вже як в'язень каземату III відділення царської охранки у справі "Про Украйно-Слов'янське товариство. Про художника Шевченка". Гнівні рядки Шевченкових поезій "Сон", "Кавказ", "Заповіт", "Три літа", знайдені у нього при арешті, стали приводом до ув'язнення без суду і слідства.
В Оренбурзі, Орській фортеці, Новопетровському укріпленні (нині Форт Шевченка) проходили роки принизливої муштри. Та десятилітня служба із забороною "писать и рисовать" не знищила ні поета, ні художника. Шевченко вижив морально й фізично. Лірика каземату і часів заслання ("Неофіти", "Юродивий", "Осії. Глава XIV", "Титарівна", "І виріс я на чужині", "Якби ви знали паничі", "І золотої й дорогої") - то найвищі вершини поетичного духу.
Лише 21 липня 1857 року завдяки невтомним клопотанням друзів Тараса Григоровича, а, головним чином, внаслідок нового революційного піднесення, стало можливим звільнення поета.
Ще два тижні бюрократичної тяганини й нарешті 43-річний поет, який за все своє життя прожив на волі лише десять літ, а встиг за цю мить часу започаткувати нову епоху в літературі, ступив на палубу пароплава "Меркурій", який доставив його в Астрахань. Ще півроку неволі додав Шевченкові Нижній Новгород - мусив чекати дозволу на в'їзд до Петербурга під нагляд поліції.
Повернувся на свободу мученик, якому судилося перемінити свою батьківщину з Малоросії в Україну.
Його чекали побратими Микола Костомаров, Семен Гулак-Артемовський, Пантелеймон Куліш та багато інших.
Почався найкоротший, тривалістю всього чотири роки, зате дуже інтенсивний і високий, натхнений мистецьким рівнем, період творчого життя Шевченка.
Він бере участь у виданні журналу "Основа". 1860 р. втретє виходить "Кобзар" українською мовою та у перекладах російських поетів. Двома накладами надруковано альманах "Хата" з дев'ятьма новими поезіями під редакційною назвою "Кобзарський гостинець". Останнє прижиттєве видання Шевченка - "Буквар південноруський" 1861 р., який він видрукував власним коштом для українських недільних шкіл, щоб поширювати в Україні.
Митець серйозно зайнявся гравіруванням. За успіхи в цьому мистецтві йому було присвоєно звання академіка.
Здавалося, творчі сили Шевченка невичерпні, та далися взнаки роки заслання, підірване здоров'я.
Вірші останніх місяців життя поета вражають трагізмом і безнадією, почуттями, яким раніше душа поета чинила опір ("Якби з ким сісти хліба з'їсти…", "Не нарікаю я на Бога…", "Чи не покинуть нам, небого").
Помер поет 10 березня 1861 року самотнім, не здійснивши навіть природньої людської мрії про сімейний затишок у власному домі.
Проводжав Шевченка в останню путь мало не увесь літературно-мистецький Петербург. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли тіло в Україну й перепоховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі.

План заходів з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 257/2012 Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка

Урядом схвалено проект Указу Президента України «Про призначення стипендій імені Тараса Шевченка учням загальноосвітніх навчальних закладів»

18 вересня 2013 року на засіданні Кабінету Міністрів України схвалено проект Указу Президента України «Про призначення стипендій імені Тараса Шевченка учням загальноосвітніх навчальних закладів».

Зазначимо, що відповідно до Указу Президента України від 1 серпня 2000 року “Про вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка” засновано 10 щорічних стипендій імені Тараса Шевченка учням загальноосвітніх навчальних закладів України за особливі успіхи у вивченні української мови та літератури, їх морального й матеріального заохочення.

Згідно з Порядком призначення стипендій імені Тараса Шевченка учням загальноосвітніх навчальних закладів, затвердженого Указом Президента України від 9 листопада 2000 року № 1216, стипендії призначає Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

Стипендіати визначаються з числа переможців IV Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови та літератури. Виплачуватися стипендії будуть щомісяця впродовж одного року за місцем навчання стипендіатів.

Призначення таких стипендій свідчитиме про підтримку державою обдарованої молоді, створення умов для її подальшого розвитку, сприяє піднесенню престижу української мови і літератури, заохочує школярів до глибокого вивчення державної мови незалежної України, до нових шляхів пошуку знань і наукової роботи.

Кiлькiсть переглядiв: 252

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.